Найбільше він відомий як президент та генеральний директор Harlem Children’s Zone (HCZ) — масштабного освітнього та соціального проєкту в Гарлемі, який охоплює дітей від народження до закінчення коледжу. Його підхід отримав назву «from cradle to career» («від колиски до кар’єри»). Джеффрі Канада виріс у Південному Бронксі та став одним із найвідоміших борців за якісну освіту для дітей із складних районів. Докладніше про його життєвий шлях та важливу соціальну місію — далі на bronx1.one.
Від хаосу Бронкса до освіти та дисципліни
Джеффрі Канада з’явився на світ 13 січня 1952 року у Південному Бронксі — районі, де злидні, занедбані будинки, злочинність та насильство були повсякденними декораціями дитинства. Він був третім із чотирьох синів Мері Елізабет Канада, консультантки з питань залежностей, та Макалістера Канади. Батьки розлучилися, коли Джеффрі було лише чотири роки, й виховувала його переважно мати, тоді як батько лишався майже осторонь та не допомагав матеріально.
Попри хаотичне оточення, Мері Канада вірила в освіту як у єдиний квиток до кращого життя. Коли Джеффрі виповнилося 13 років, вона відправила його до бабусі й дідуся у містечко Вайанданч, штат Нью-Йорк. Там він навчався у місцевій Меморіальній середній школі, де на останньому курсі отримав стипендію від Братнього ордену масонів.
Прагнення розуміти людей та змінювати суспільство привело його у коледж Боудойн у штаті Мен, де у 1974 році він здобув ступінь бакалавра з психології та соціології. Рік потому Канада закінчив Гарвардську вищу школу освіти, здобувши магістерський ступінь з освіти.
Його професійний шлях почався стрімко. У 1975 році Джеффрі Канада став директором школи Роберта Вайта в Бостоні, а вже у 1983 році заснував школу бойових мистецтв Chang Moo Kwan. Паралельно він обіймав посаду директора з освіти та програмного директора у Центрі Рідлена для дітей та сімей, де працював над профілактикою пропусків занять та підтримкою молоді.
До слова, талант до спорту в родині теж був. Його брат, Деррік Канада, грав за легендарну команду Harlem Globetrotters.
Цей життєвий старт — від дитячих вулиць, де панував безлад, до керівних посад у сфері освіти — став для Джеффрі Канади фундаментом його подальшої великої місії.
Місія Джеффрі Канади — врятувати дітей Гарлема
Коли Джеффрі Канада у 1990 році став президентом невеликої благодійної організації Rheedlen Centers for Children and Families, він швидко зрозумів — масштаб того, що вона робила, занадто малий, щоб змінити життя дітей у складних районах. Його амбіції та плани були більші — створити простір, де кожна дитина, незалежно від статків, могла б отримати той самий шанс, що й діти заможних сімей. Так народилася Harlem Children’s Zone (HCZ) — сміливий експеримент, який спочатку охоплював лише 24 квартали, а згодом розрісся до 97.
Гарлем завжди був місцем великих історій — у часи Гарлемського відродження тут вирувало мистецтво, політика та музика. Але з роками район занепав та став символом міської бідності. Канада хотів повернути йому життя, й почав із найціннішого — дітей.
«Якщо ваша дитина піде до нашої школи, ми гарантуємо, що вона вступить до коледжу», — пообіцяв він батькам.
І ця обіцянка не була порожніми словами. Він зібрав понад 100 мільйонів доларів приватних пожертв, щоб наповнити Harlem Children’s Zone безоплатними освітніми, медичними та культурними програмами. Наступним кроком стало відкриття Promise Academy — школи з класами, де на шістьох учнів припадає один дорослий, сучасними лабораторіями, спортзалом та здоровим харчуванням. Проте місце тут не гарантувалося навіть мешканцям Гарлему. Через величезний попит вступ здійснювався за допомогою лотереї.
«Дивитися на батьків, чиї діти не потрапили до школи, — це найсумніше, що я бачив», — зізнавався Канада.
Але HCZ — це не лише про школи. Це комплексна підтримка: від Baby College, де молодих батьків навчають виховувати дітей без фізичних покарань, до репетиторства для старшокласників, курсів карате для розвитку дисципліни й програм медичної допомоги дітям з астмою. Навіть фінансові стимули для школярів з ідеальною відвідуваністю Канада вважав виправданими:
«Мене не турбує, якщо я плачу їм. Бо якщо ми цього не зробимо, вони можуть опинитися у в’язниці — і це обійдеться суспільству значно дорожче».
Після виходу на пенсію у 2014 році Канада не залишив свою місію. У 2020 році він повернувся, щоб запустити William Julius Wilson Institute та поширити модель HCZ на 21 місто по всій країні. Він вірить, що школи самі не зможуть подолати всі виклики, але громада, бізнес та благодійники разом можуть змінити ситуацію.
«Я бачив, як ці труднощі повторюються з покоління в покоління, — каже він. — Але я також бачив людей, готових боротися. І я вірю, що ми можемо розвʼязати ці проблеми».
Людина, яка дала голос Гарлему
Коли говорять про Джеффрі Канаду, то часто згадують не лише його проєкти, а і його харизму та здатність захоплювати аудиторію. Він умів донести свою ідею будь-кому — від політиків та бізнесменів до телеглядачів у найвіддаленіших куточках країни. Його можна було побачити у студії Чарлі Роуза, в гостях в Опри Вінфрі, на вечірньому шоу Джиммі Феллона чи навіть у жартівливих інтерв’ю на Colbert Report. Профіль у програмі «60 хвилин» та реклама American Express, що вийшла під час церемонії «Оскар», перетворили його на впізнавану фігуру далеко за межами Гарлема.
Авторитет Джеффрі Канади був настільки великий, що мер Нью-Йорка Майкл Блумберг навіть пропонував йому стати канцлером міських шкіл — посада, яку Канада ввічливо, але твердо відхилив.
«Я знаю, що можу робити найкраще, і зараз це — змінювати життя дітей безпосередньо», — пояснив він.
Канада не обмежувався освітою. У 2013 році разом зі Стенлі Дракенміллером він подорожував університетами, закликаючи реформувати податкову, медичну та соціальну системи, щоб забезпечити рівні можливості для наступних поколінь. А на фестивалі The New Yorker він виступив у дискусії «Як дати голос знедоленим», де поруч із ним були економісти, журналісти та громадські активісти світового рівня.
Як письменник, Джеффрі Канада теж залишив глибокий слід. Його перша книга «Кулак, палиця, ніж, пістолет» (1995) — відверта та болісна розповідь про насильство, з яким він зіштовхнувся у дитинстві, та про шляхи подолання цієї епідемії в американських містах. Через 15 років вийшла її графічна версія, ілюстрована Джамаром Ніколасом, яку Publishers Weekly назвала «емоційним та невідворотним закликом зупинити війну Америки проти самої себе».
У 1998 році Канада опублікував другу книгу — «Прагнучи мужності», присвячену тому, як допомогти хлопцям вирости сильними та відповідальними у суспільстві, яке часто штовхає їх у протилежний бік.
Його вплив у медіа та культурі підкреслює ще один факт: Канада — одна з небагатьох осіб, двічі зображених на обкладинці журналу City Limits — спочатку у 1994 році, коли він лише запускав Harlem Children’s Zone, і знову у 2010 році, коли вона стала національним символом боротьби з бідністю.
Визнання та роль
Ім’я Джеффрі Канади давно стало символом служіння людям. Цей статус підтверджують десятки нагород та почесних відзнак. Першу серйозну відзнаку він отримав ще у 1995 році — премію Гайнца, яку вручають за видатний внесок у покращення життя суспільства. З того часу ім’я Джеффрі Канади прикрашали дипломи й медалі від найпрестижніших університетів Америки — від Боудойна й Тулейна до Принстона та Колумбії. Йому присвоювали почесні ступені доктора гуманної літератури й права, а у 2010 році телеканал BET назвав його «Місцевим героєм».
Але Канада ніколи не обмежувався почесними титулами. Його енергія була потрібна там, де вирішувалася доля цілих спільнот. У 2006 році мер Нью-Йорка Майкл Блумберг призначив його співголовою Комісії з економічних можливостей — команди, яка мала розробити план боротьби з бідністю. Пізніше він увійшов до Ради економічних та фіскальних радників губернатора штату Нью-Йорк та залишався впливовим голосом у багатьох некомерційних радах, зокрема Фонду захисту дітей та Чорного хрестового походу громади за дітей.
Не випадково Джеффрі Канада став одним з ключових героїв документального фільму «Чекаючи на Супермена», що викликав широку дискусію про стан американської освіти.
І хоча в його житті чимало нагород, найбільша з них — це діти та родини, яким він допоміг знайти свій шлях. Це історія про людину, яка не просто працює з дітьми — вона змінює майбутнє цілої країни.